Ветерани поруч (підпільно-партизанська боротьба на Україні та в Чернівецькій області)

Бікбаєва Л.П.,

бібліотекар

Ветерани поруч

(підпільно-партизанська боротьба на Україні та в Чернівецькій області)

(бібліотечний урок)

Мета: ознайомити здобувачів освіти з історією партизанського руху на Україні і зокрема на Буковині, навчити здобувачів освіти користуватися довідковою літературою, поширити знання з історії України, виховувати почуття гідності та любові до рідного краю та його історичного минулого.

ПАМ’ЯТЬ

І живуть у пам’яті народу

Його вірні дочки і сини,

Ті, що не вернулися з походів

Грізної, великої війни.

Їх життя, їх помисли високі,

Котрим не судилось розцвісти,

Закликають мир ясний і спокій,

Як зіницю ока, берегти.

                     В. Симоненко

Вступне слово:

З цвітінням садів, буянням квітів і дерев, золотом і сріблом бойових нагород до нас приходить Перемога. День Перемоги назавжди залишиться днем нашого тріумфу, символом героїчного минулого, величі духу. Стійкість, мужність і самовідданість старшого покоління на полях битв і на трудовому фронті в ім’я перемоги над нацизмом – істинний приклад патріотизму для нащадків.

Сьогодні ми з вами повернемося в історичне минуле нашої держави і рідного краю та зупинимось на історії партизанського руху, який зіграв дуже важливу роль в перемозі над фашистськими загарбниками.

Що Вам відомо з уроків історії про партизанський рух?

Назвіть прізвища відомих вам партизан України та Буковини.

Радя́нський партиза́нський рух на території України – рух Опору громадян Радянського Союзу проти німецьких окупантів та їх союзників. Загальна чисельність українських партизан, переважно із цивільних громадян, становила в 1941-1943 роках – від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944 році — від 30 до 50 тисяч бійців.

1:

Становлення: 1941—1942 роки

29 червня 1941 ЦК ВКП(б) видав наказ організувати партійне підпілля на окупованій німцями території, щоб пізніше розгорнути з нього партизанський рух. В Україні у 1941–1942 роках таке підпілля вдалося створити лише у деяких містах.

До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, що становило лишень дві тисячі осіб. В кінці 1941 недовгий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити непошкоджені шахти, але німці цей загін швидко ліквідували. Та ж сама доля чекала на загін, що діяв взимку 1941–1942 біля Павлограда і на східній Дніпропетровщині (близько 400 осіб).Довше діяли партизани в Криму.

Для керівництва партизанським рухом і координації його дій з операціями Червоної Армії 30 травня 1942 року при Ставці Верховного Головнокомандування був створений Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусі П. К. Пономаренком.  20 червня 1942 був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) з центром у Луганську, а пізніше в Москві. Номінальним керівником Українського штабу був М. Хрущов, фактичним – Т. Строкач, заступник народного комісара НКВС УРСР.

Для забезпечення взаємодії партизан з регулярними військами були створені представництва партизанських організацій. Також значну роль в організації партизанського руху зіграло партійне підпілля. Таким чином, зі створенням штабів партизанського руху і зміцненням партійного підпілля в основному завершилася робота зі створення системи централізованого керівництва партизанським рухом. У розпорядження УШПР були виділені радіовузли, шпиталі, зброя, транспортні літаки й ін. Діяла школа з підготовки партизанських кадрів.

Партизанський рух в Україні набуває масовості з кінця 1942 року. Це було наслідком остаточного розчарування українського населення в «нових порядках» «визволителів», та відповідною реакцією на терор проти мирного населення, вбивства заручників, геноцид євреїв, депортацію на примусові роботи в Німеччину. З іншого боку, на цей час комуністична партія Радянського Союзу разом з Комуністичною партією України зуміла надати комплексну підтримку партизанському руху — агітацією, кадрами, матеріальним забезпеченням.

2:

Організований опір: 1942-1944 роки

Перші радянські загони партизанів з’явились наприкінці 1941 року під Черніговом, Сумами та Брянськом під керівництвом Миколи Попудренка  та Сидора Ковпака. Ці групи й стали зародком пізнішого руху радянських партизан у лісах північної України. Вони почали проявляти незначну активність навесні 1942, встановивши радіозв’язок із Москвою. Їм на допомогу було скинуто на парашутах розвідників Червоної армії. До цих загонів приєднались також групи радянських військ, які прорвались з оточення на схід від Києва у вересні 1941 (наприклад, О. Сабурова).

У 1943 році партизани контролювали лісові райони Північно-Східної України, завдаючи втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням Червоної армії восени 1943 рух радянських партизан в Україні пожвавився. Якщо на 1 січня 1943 в Україні було 13 300 партизан, то на 1 грудня 1943 – вже 43 500 (29 і 83). На початок 1944 їх кількість зросла до 47 800.

За наказом Українського штабу партизанського руху (УШПР) загони  С. Ковпака і О. Сабурова з жовтня 1942 до березня 1943 пройшли рейдом північчю України. Вони проходили переважно територією слабо зайнятою німцями, через що збройних сутичок було мало.

У травні-жовтні 1943 загін Ковпака здійснив відомий рейд по Україні з Путивля через Волинь у Карпати із завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро, а також для створення політичного і психологічного ефекту на Волині і в Галичині, де бої з німецькою армією вели загони УПА. Загони УПА спочатку пропускали радянських партизан на західноукраїнські землі в надії, що ті чинитимуть опір німецькій армії. Проте бійці загону Ковпака активно проявляли себе не в боях з німецькими каральними загонами, а в акціях мародерства та знищення антирадянсько  налаштованого місцевого населення^[2].

1 серпня 1943 під Делятином німці розбили загін Ковпака (в бою коло села Заріччя загинув комісар загону генерал О. Руднєв). З метою захистити рідні терени і мирне населення від розбою та мародерства радянських партизан, УПА знищувало розпорошені після розгрому малі рештки загону Ковпака. За Армстронґом, з 3500 ковпаківців залишилося ледве 500. Проте рейд Ковпака мав психологічний успіх, бо створив хаос у Галичині восени 1943 й радянська пропаганда чудово використовувала це для підняття бойового духу в Червоній Армії й для культивації віри в її перемогу серед населення на окупованих німцями територіях.

Рештки ковпаківців увійшли до складу Першої української партизанської дивізії під командуванням П. Вершигори, яка з кінця січня до липня 1944 пройшла рейдом з Волині (каральні операції проти мирного населення та бої з УПА), через північно-західну Галичину, Холмщину, Підляшшя та Білорусь.

У 1943 році також пройшли рейди менших загонів радянських партизан: М. Наумова (на півдні України), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь) та інші. На Волині також діяв загін В. Бегми. Партизанською професіональною формацією розвідувального типу був загін полковника НКВС Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині у 1942–1944 і виконав ряд терористичних актів проти німців: атентати в Рівному, убивство віце-губернатора О. Бауера агентом М. Кузнецовим у Львові тощо.

Український штаб проіснував до 1 червня 1945; в кінці війни він керував радянськими партизанами у Польщі і Словаччині.

Значну роль радянські партизани відіграли в боротьбі проти українського бандерівського руху, збирали відомості про свідомих українців, створювали різні провокації, ліквідували низку українських патріотів. Щодо Української повстанської армії радянські партизани зайняли також позицію активної боротьби відповідно до своїх переконань та загальної політики комуністичної партії, спрямованої на придушення національно-визвольних рухів на теренах СРСР та Східної Європи. З цією метою від 1942 в кожному загоні партизан існував Особливий відділ НКВС, пізніше «СМЕРШу».

3:

«Альтернативні» радянські партизани

Окрему групу радянських партизанів в Україні становили невеликі загони та комсомольські підпільні групи, що виникали стихійно і мали скоріше національно-комуністичний характер: підпілля у Вінниці (його учасників заарештувало в 1944 НКВС), загін на Чернігівщині, що кинув гасло: «Проти Гітлера і Сталіна» (його в березні 1942 ліквідував загін Олексія Федорова), загін капітана Кудрі у районі Диканських лісів та удовж Ворскли тощо. Ці партизани зв’язку з Українським штабом у Москві не мали і тому після війни офіційно довго не визнавалися радянськими партизанами.

4:

Кількість партизан

1 березня 1944 року перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов, виступаючи на сесії Верховної Ради УРСР, заявив: в Україні діяли 228 партизанських загонів кількістю 60 тис. осіб. А вже 20 серпня того ж року в доповідній записці Українського штабу партизанського руху йдеться про 115 тис. Через декілька місяців у документах УШПР фігурує 180 тис. У травні 1945-го ЦК КП(б)У вже оперувало даними в 200 тис. осіб. У партизанських формуваннях воювали представники 62-х національностей СРСР та інших країн. При цьому українці становили 59% від загальної кількості партизанів (для порівняння: росіяни – 22,2%). Серед особового складу партизанських формувань переважали безпартійні – 66,5%, комуністи – 13,6, комсомольці – 19,9%. 1975 року, після чергової кампанії з виявлення партизанів, з’явилася нова цифра – 501 тис. Українська партноменклатура тоді прагнула показати свою республіку «найбільш партизанською з усіх партизанських».

Слово бібліотекаря:

Усі ці цифри історики піддали ревізії після розпаду СРСР. Зокрема Анатолій Кентій стверджує, що реальна чисельність партизанів, які одночасно діяли на окупованій території і перебували на зв’язку з УШПР, була на січень 1944 року близько 48 тис. А за роки війни загалом, пише російський дослідник Олександр Гогун, через партизанські загони пройшло близько 100 тис. осіб.

468 тис. солдатів вермахту загинули від рук партизанів — такою була офіційна статистика німецьких втрат.

Першими розпочали бойову й диверсійну діяльність у ворожому тилу на київському напрямку (Київська область та Житомирська область) із середини липня 1941 партизанські  загони, сформовані в Києві та області, а також ті, які прибули зі східного регіону, у т. ч. з Донбасу. Загальна чисельність цих формувань у липні–серпні 1941 складала до 6 тис. бійців. Водночас на території України організовувалися винищувальні батальйони для боротьби з ворожими десантами і диверсантами, які мали переходити на методи партизанської боротьби. Станом на 1 жовтня 1941 вважалися сформованими в Україні 738 партизанських  загонів (26 257 осіб) і 191 диверсійна група (1374 особи). Однак лише частина з них виявилася готовою до бойових дій у тилу гітлерівців, інші розпалися або ж відійшли на схід разом із радянськими  військами.

Згідно з даними 4-го управління НКВС УРСР за період з 1 серпня 1941 по 1 березня 1942 укр. партизанами було знищено 1652 об’єкти військового призначення в тилу німецьких військ, у т. ч. підірвано 27 ешелонів, розгромлено 23 штаби частин і з’єднань, підбито 2 літаки, 126 одиниць бронетехніки, 345 автомашин, зруйновано 113 мостів тощо. Втрати противника оцінювалися в понад 12 тис. осіб, власні – близько 600 осіб.

Поразки німецьких військ під Ростовом, Тихвіном і Москвою наприкінці 1941, загальний наступ Червоної армії в січні–лютому 1942 певним чином активізували партизанський рух. В Україні особливо вдало діяли партизанські загони С.Ковпака, О.Сабурова, О.Федорова, ін. командирів. Однак у цілому партизанська боротьба в тилу ворога була ще недостатньо скоординованою і ефективною.

5:

30 травня 1942  року Державний комітет оборони СРСР (ДКО СРСР) ухвалив постанову про утворення при Ставці Верховного головнокомандування Центрального штабу партизанського руху (ЦШПР) та підпорядкованої йому системи спеціальних  штабів.  20 червня 1942 р.  розпочав свою діяльність Український штаб партизанського руху (УШПР). На нього покладались обов’язки керівництва партизанською боротьбою на окупованих теренах України, включаючи й Молдову. Очолив штаб колишній заступник наркома внутрішніх справ УРСР Т.Строкач.

На час утворення УШПР становище в Україні з огляду на перспективи розгортання збройної боротьби у ворожому тилу було досить складним. Успіх німецьких  військ та відступ частин Червоної армії, які 22 липня 1942 повністю залишили українські терени, помітно вплинули на моральний стан населення, яке опинилося під ярмом окупації. Під загрозою терору з боку нацистів більша частина населення вела себе пасивно, менша – в той чи ін. спосіб співпрацювала із загарбниками. За цих обставин лави партизанів поповнювалися повільно, непоодинокими були випадки дезертирства.

За даними на 1 липня 1942, в Україні вважалися діючими 238 партизан. загонів (понад 12 тис. бійців), хоча на обліку в УШПР рахувалося 1319 загонів і груп (бл. 26 тис. осіб). Однак реальну силу, яка вела боротьбу з окупантами, становили лише 22 загони (3310 бійців), котрі мали радіозв’язок з УШПР і діяли переважно в пн. районах Лівобережної України. У скрутному становищі перебував і сам УШПР, який не мав постійного місця дислокації і сучасних засобів радіозв’язку. Й.Сталін 5 вересня 1942 видав наказ “Про завдання партизанського руху”, яким визнавав боротьбу партизанів важливою умовою перемоги над німецькими  загарбниками і вимагав залучити до партизанського руху ширші маси населення. Водночас Кремль розробив низку заходів щодо забезпечення партизанських формувань матеріальними ресурсами та засобами їх перекидання за лінію фронту. Було вирішено також передислокувати УШПР з берегів Волги до Москви, наладнати його зв’язок з українськими партизанами, вдосконалити керівництво  їхньою бойовою діяльністю.

5 жовтня 1942 Нелегальний розширений ЦК КП(б)У ухвалив постанову “Про розвиток народного партизанського руху в Україні”, а Державний  комітет  оборони СРСР і наркомат оборони СРСР виділили в розпорядження УШПР значні матеріальні ресурси, вдосконалили структуру та штати штабу, відрядили в його відання групу спеціалістів.

6:

Першим кроком у справі реалізації першочергових заходів, спрямованих на активізацію бойової діяльності партизанів, став рейд партизанських з’єднань С.Ковпака і О.Сабурова із Сумської області в Правобережну Україну. Партизани пройшли понад 800 км по окупованій території України і Білорусі, розбили чимало гарнізонів і постів поліції противника, поповнили свої лави на 1580 бійців і закріпилися в районі білорусько-українського Полісся.

Зазначений рейд підвів риску під 1-м періодом партизан. руху (22 червня 1941 – 19 листопада 1942), який був часом важких випробовувань для партизан. загонів, гірких поразок і втрат.

Восени 1942 сталися помітні зрушення в суспільно-політичному становищі на окупованих українських територіях, зумовлені поразками німців та їхніх союзників на фронтах світової  війни.

Бібліотекар:

Основним змістом партизанської боротьби в Україні стала реалізація розроблених ЦК КП(б)У і УШПР оперативних планів бойової діяльності партизанів на зимовий період 1942–43, на весняно-літній період 1943, плану захоплення й утримання переправ через річки Десна, Дніпро, Прип’ять та допомоги Червоній армії в оволодінні Києвом (вересень–жовтень 1943). Це був 2-й період партизанського руху (2-га пол. листопада 1942 – кінець 1943), який став добою найбільшого розвою бойової, диверсійної і розвідувальної діяльності українських партизан, збільшення кількості діючих формувань і зростання чисельності їхніх лав. Були здійснені заходи щодо підготовки партизанських кадрів, матеріально-технічного забезпечення партизан, особливо автоматичною зброєю, мінно-підривною технікою, радіозасобами. У цей  період партизанський рух в Україні набув значення Організації українських націоналістів і Української повстанської армії, який помітно впливав на стан партизанської боротьби в західному регіоні. З діями УПА мали рахуватися і партизани, і німці.

За період з 1 листопада 1942 по 1 квітня 1943 чисельність особового складу партизан. формувань, які мали радіозв’язок з УШПР, зросла майже втричі і становила 15 тис. бійців, не рахуючи невстановленої кількості місцевих  загонів і груп. Резерв партизанських  кадрів сягнув 50 тис. осіб.

У ході боїв і диверсій із кінця 1942 по квітень 1943 партизани вивели з ладу близько 40 тис. солдат противника та їхніх посібників із числа місцевого населення, підірвали 130 ешелонів, захопили у ворога 33 гармати, 24 міномети, 303 кулемети, близько  4 тис. гвинтівок, багато набоїв.

В квітні 1943 ЦК ВКП(б) і ДКО СРСР схвалили поданий ЦК КП(б)У і УШПР оперативний план бойових дій партизан. загонів України на весняно-літній період 1943. Цим документом перед українськими партизанами ставилося головне завдання – “нанесення противнику більш відчутних ударів по його комунікаціях у західній і південно-західній частині України, посилення партизанського руху в цих областях…” Основний акцент у цьому плані робився на розгортання диверсійної діяльності на залізницях та ін. комунікаціях.

З метою матеріального забезпечення партизанського руху в Україні виділялося 260 тис. озброєння, боєприпасів, ін. майна. Водночас у з’єднаннях і загонах розгорнулася підготовка кадрів мінерів-підривників. Затримка з перекиданням зброї і боєприпасів за лінію фронту дали можливість розпочати активні дії українських  партизан лише із середини червня 1943.

Влітку 1943 партизанський  рух набув масових форм, а дії партизан стали фактором оперативно-стратегічного значення. Тим часом поразка німецьких військ у Курській битві 1943 та звільнення Лівобережної України висунули перед партизанським  рухом нові завдання. Партизани мали не тільки перекинути свої основні сили на правий берег Дніпра, але й надати широку допомогу Червоній армії в подоланні так  званого  Східного  валу, тобто оборонного рубежу гітлерівців на Дніпрі, і захопленні плацдармів у Правобережній Україні.

Для участі в бойових діях передбачалося залучити 11 партизанських формувань (понад 17 тис. бійців), котрі мали на озброєнні 120 гармат і мінометів, 50 протитанкових рушниць, 500 кулеметів тощо. Для наступу на столицю України було сформовано 2 ударні групи партизанів (близько 5 тис. бійців) під командуванням М.Наумова і О.Сабурова.

Після звільнення столиці України від гітлерівців партизанські  формування зосередили свою увагу на бойовій і диверсійній діяльності в тилу німецьких  військ, котрі наступали на Київ. Поряд із цим партизани брали активну участь в оборонних боях, допомагали виводити з оточення окремі частини радянських військ.

1943 р. завершив 2-й період партизанського руху, упродовж якого здійснили 292 напади на гарнізони, комендатури і кущі поліції, 24 – на штаби військових і тилових підрозділів та частин ворога, 19 – на залізничні станції, оволоділи 21 райцентром. Було підірвано 3688 ешелонів, зруйновано велику кількість залізничних та шосейних мостів, що ускладнило оперативні просування Вермахту в Україні.

7:

На завершальному етапі визволення території України від гітлерівських окупантів, який став 3-м періодом партизанського руху (січень–серпень 1944), перед партизанами ставилося завдання пробитися на територію Західної Волині та Галичини для бойової і диверсійної діяльності в тилу німецьких  військ.

За цей період тільки з’єднання О.Федорова й М.Таратути пустили під укіс 202 ешелони. А всього на завершальному етапі визволення території України партизанськими формуваннями було знищено 1015 ешелонів противника.

У травні–липні 1944 осн. сили партизанів діяли на території Західної Волині, намагаючись пробитися до Галичини, а також на польські та румунські терени. Зокрема, на території Польщі діяли 15 загонів і з’єднань (4,4 тис. бійців), більша частина яких базувалася в районах Білгорайських і Яновських лісів, що дуже непокоїло гітлерівців.

Після завершення  Львівсько-Сандомирської  наступальної операції військ 1-го Укр. фронту (13 липня – 29 серпня 1944), коли німці були вигнані з України, за винятком Закарпаття і частково Буковини, розпочалося масове розформування партизанських  загонів і з’єднань. На їх базі створювалися мобільні загони і групи, які повітряним шляхом перекидалися до Словаччини.

Партизанський рух в Україні не став “всенародним”, однак партизанська боротьба як чинник стратегічного значення, що специфічно впливав на перебіг подій на фронтах, є доконаним фактом і це визнала німецька сторона. Разом із тим зростання чисельності організованих учасників партизанського руху в Україні  і ефективність їх бойової діяльності стримувалися з кількох поважних причин. Відсутність в Україні районів із великими лісовими масивами, за винятком північних областей, істотно обмежувала можливості розгортання й укриття численних партизанських формувань. Через брак матеріальних ресурсів і засобів їх транспортування за лінію фронту УШПР не міг своєчасно забезпечувати зброєю і боєприпасами діючі та новостворювані партизан. загони. Окремі партизан. з’єднання, особливо у 1943, мали від 30 до 50 % неозброєних вояків, були змушені уникати боїв. Через нестачу мінно-підривних засобів помітно обмежувалася диверсійна діяльність партизанів на комунікаціях противника. Партизан. рух був недостатньо забезпечений фахово підготовленими командно-штабними кадрами, спеціалістами розвідки, мінно-підривної справи.

У перші роки незалежності України суспільний і науковий інтерес до питань історії радянського партизанського руху був незначним. Часом зацікавленість у таких дослідженнях зростає, партизанська тематика включається у ширший контекст радянського антинацистського руху Опору на окупованій території України, вивчаються організаційно-правові, ідеологічні, матеріальні, морально-психологічні аспекти діяльності, оцінюються результати, здобутки і втрати, форми і методи партизанської боротьби, стосунки радянських партизанів з ОУН і УПА тощо.

Партизанський  рух 1941–44 рр. був формою протесту українського та інших народів,  які мешкали на території України, проти нелюдської політики нацистського Третього райху. Боротьба партизанів була внеском народів України в розгром гітлерівської Німеччини, звільнення Європи від нацистського поневолення.

Бібліотекар:

Окремо хочеться зупинитися на питанні партизанського руху в західних областях України і, зокрема Чернівецької області.

В західних областях України, в тому числі і в Чернівецькій, внаслідок швидкого просування військ ворога та окупації території не вдалося своєчасно створити матеріально-оперативну базу для підпільної роботи і розгортання партизанського руху. У зв’язку з цим в серпні 1941 року на Буковину прибув з-за лінії фронту підпільний обком партії на чолі з першим секретарем тов. Боярко Олексієм Павловичем, також тов. Глеб Захар Демидович, Квашенко А.В. та Терех Ф.В. Оперативною базою підпільного обкому було с.Ленківці Кельменецького району. Нажаль, поставлену задачу підпільний обком, а саме, зорганізувати місцеве населення для активних дій в тилу ворога, не зміг виконати: тов. Боярко і Глеб потрапили до рук румунської сигуранци, були допитані, засуджені до страти та 23 березня 1942 р. розстріляні, а тов. Квашенко і Терех були змушені переховуватись і покинути територію області.

Так само, в серпні 1941 р. в м.Хотин була створена підпільна комсомольська організація на чолі з Кузьмою Галкіним, що незабаром так само зазнала провалу, а самих очільників підпілля Галкін К., Манченко В., Солтанчук М., Непомнящий О., Семенчук Д. було схоплено і після довготривалого процесу розстріляно 24 жовтня 1942 р.

Про це інформують документи архівного фонду Губернаторства провінції Буковина, саме там зберігаються повідомлення Генерального інспекторату поліції м.Чернівці від 12 вересня 1942 р. про винесення вироку військовим трибуналом 8-ї піхотної дивізії членам Хотинської підпільної комсомольської організації та повідомлення відділу преси, пропаганди й цензури при губернаторстві Буковини редакції газети “Bucovina” про розстріл членів Хотинської комсомольської організації від 26 жовтня 1942р.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року Галкіну Кузьмі Івановичу, секретарю Хотинської підпільної комсомольської організації посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу за особливі заслуги, мужність та героїзм, проявлений в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників.

Партизанський загін в кількості 12 чоловік під керівництвом Храновського був залишений на території району під час відступу Радянської Армії 5 липня 1941 р. і діяв у лісах поблизу с.Валя-Кузьміна протягом двох місяців. Ним було знищено 4 машини з військовим вантажем ворога, 19 солдат і офіцерів та їх радіостанцію. Внаслідок переслідування загін переправився за Дністер.

Загалом, наприкінці 1941 р. невеликі підпільні групи виникли крім м.Хотина також в Новоселиці, Сокирянах та інших районах області.

Наприкінці 1942 р. в с.Іванівці Кельменецького району була створена комсомольська підпільна організація, що успішно провела ряд диверсійних актів: три нальоти на жандармські пости, восени 1943 р. – замах на румунського підполковника, що приїхав з м.Хотина до с.Кельменців, щоб мобілізувати молодь до румунсько-фашистської армії, у квітні 1944 р. цей самий загін посприяв передачі важливих даних щодо дислокації військ у районі Могилева-Подільського.

З наближенням Радянської Армії до кордонів Чернівецької області, наприкінці 1943 р., підпільно-партизанський рух значно пожвавився, на території області почали з’являтись нові партизанські загони. Так, оганізаторсько-партизанська група ім.Чапаєва під керівництвом ст.лейтенанта Примака, в кількості 8 бійців була десантована 13 січня 1944 р. штабом партизанського руху 3-го Українського фронту в районі с.Романківці Сокирянського району. Під час висадки було ушкоджено рацію, отже зв’язку з загоном не було. Майже відразу були викриті ворогом, вступили в бій, який вели протягом 13 -15 січня, внаслідок чого 6-о бійців загинуло, двоє потрапили в полон. Загалом, знищили близько 100 солдатів і офіцерів противника.

Так само 13 січня 1944 р. в районі м.Сокиряни було десантовано загін в кількості 8 чоловік під командуванням капітана Хайрутдінова. Загін отримав бойову задачу – вести розвідку вздовж лінії Дністра і організувати удари в тил оборони противника. Протягом триденного бою з ворогом загін втратив 5 осіб разом з командиром та завдав чималих втрат противнику.

Партизанський загін дальньої розвідки І-го Молдавського з’єднання під командуванням лейтенанта Удонова в кількості 25 бійців, заснований в жовтні 1943 р., на початку лютого 1944 р. переправився через Дністер і знаходився у Придністровських лісах. 20 лютого загін потрапив в оточення і вступив у бій, в результаті якого 8 партизанів, разом з командиром загону були вбиті, 9 – тяжкопоранених було захоплено в полон і лише невеликій групі бійців вдалось вирватись з оточення. Не дивлячись на трагічний кінець існування загону, поставлену перед ним задачу він виконав: постійно підтримуючи радіозв’язок з регулярними частинами Радянської Армії, передавав необхідні дані щодо пересування військ ворога та його чисельність. На бойовому рахунку загону – 235 знищених солдат і офіцерів, 18 автомашин, 3 підірвані мости.

Організаторсько-партизанська група під командуванням лейтенанта Прокіна в кількості 12 бійців була десантована в ніч на 21 лютого 1944 р. на 30 км північніше від Кишинева штабом партизанського руху з-го Українського фронту. Після вдало проведеної операції: загін влаштував засідку, в якій знищив понад 100 солдат і офіцерів та 8 автомашин. З цього часу його активно переслідували каральні загони ворога. Таким чином, 1 березня 1944 р. загін Прокіна прибув в ліс поблизу с.Малинці Хотинського району, звідки вів розвідку у напрямку Хотина і Чернівців. Викритий ворогом і оточений 10 березня протягом чотирьох днів вів бій. Лише 3 партизанам вдалось вирватись з оточення. В числі загиблих був і командир загону.

Хоч загін і не виконав до кінця поставленої задачі, на його рахунку – 174 одиниць  живої сили ворога, підрив 2 мостів, виведення з ладу 12 автомашин, серед яких 2 з зенітними установками.

Партизанський загін підполковника, Героя Радянського Союзу Тканка в кількості 12 бійців десантовано рішенням штабу партизанського руху 3-го Українського фронту 19 березня 1944 року неподалік с.Ржавинці Заставнівського району з метою організувати партизанський загін з місцевого населення для активних дій в тилу ворога та надання допомоги військам, що наступають.

Після того як загін влаштував кілька вдалих засідок і дав бій ворогу, остаточно заволодів і укріпився в с.Ржавинці ще до приходу Радянської Армії. За рахунок місцевого населення загін збільшився до 300 осіб. За 2 дні він знищив всі навколишні каральні загони і повністю став контролювати дорогу Чернівці – Хотин. Крім того, загін заволодів с.Недобоївці Хотинського району і перекрив ворогу сполучення з м.Кам’нець-Подільським.

На бойовому рахунку загону: 427 одиниць живої сили, 43 полонених, 18 автомашин, відбито у ворога 22 машини з боєприпасами.

Загалом, ще до приходу Радянської Армії в 14 населених пунктах на території області партизани розгромили гарнізони ворога і відновили в них радянську владу.

Всього за період 1941 – 1944 рр. на території Північної Буковини діяло 22 партизанських загони, групи і великі партизансько-диверсійні з’єднання, які налічували до 1700 чоловік, серед них значна частина буковинців. Партизани здійснили 260 бойових операцій. Було знищено, за неповними даними, понад 2000 фашистських солдатів, 230 захоплено в полон.

8:

Партизанські мемуари

Появою великої кількості партизанських мемуарів тиражами 100, 150, 200 тисяч примірників радянське суспільство зобов’язане Хрущову. Після його приходу до влади книжкові полиці буквально ломилися від творів, в яких колишні партизанські командири описували свої «подвиги» в роки війни – саме свої або ж наближених до себе людей, а не рядових партизанів. Саме за цими працями абсолютна більшість радянських громадян кілька поколінь дізнавалася про партизанський рух.

Федоров у своїх мемуарах «Підпільний обком діє» промовисто розповідає про допомогу, що її надають партизанам західноукраїнські селяни, і про підтримку останніми їх з’єднання практично в усьому регіоні. Тим часом командування Рівненського партизанського з’єднання № 2 у листопаді 1943 року в своєму листі повідомляло Федорова, що його бійці ведуть незаконну діяльність, на межі явного мародерства. Загін ім. Ванди Василевської, рухаючись через село Привентівка, піддав населення цього села форменому пограбуванню. «Бійці загону, – писалося в листі, – без жодного контролю і керівництва ходили по селу і вимагали віддавати все, що потрапило. Брали взуття, білизну, одяг, посуд, супроводжуючи свої дії лайкою, погрозами і застосуванням зброї, стріляючи з гвинтівок і автоматів» (тому що не мали грошей при собі, щоб заплатити).

Вельми неправдоподібно в мемуарах представлені українські націоналісти. У партизанських спогадах вони «продажні нелюди», які звіряче мучили разом з німцями місцеве населення. Так, Медведєв у своїй книзі «Сильні духом» характеризував бандерівських партизан, не потупившись помилково на епітети: «Бандера був махровий гітлерівець, вивченик гестапо. Він зібрав покидьки петлюрівської контрреволюції, вцілілих куркулів, весь набрід, що опинився після тридцять дев’ятого року в гітлерівській Німеччині. Його „хлопці“ грабували українські села і хутори, а прибутки від пограбувань ішли отаманові. Награбовані капітали Бандера вміщав на своє ім’я в швейцарський банк».

Проблемою в партизанських мемуарах є і те, що героями сюжетів тут часто ставали люди, які не мали ані найменшого стосунку до боротьби з німецькими окупантами і потрапили на сторінки книг завдяки знайомству з авторами. А приписки чужих операцій часто ставали предметом сварок між партизанськими «вождями», що призводили до того, що багато з них просто не спілкувалися між собою в мирний час.

Бібліотекар:

Вашій увазі пропонується тематична документальна виставка, підготовлена на основі документів архівних фондів Чернівецького обласного комітету комуністичної партії України, колекції документів військово-наукового товариства при Чернівецькому Будинку офіцерів Радянської Армії та фотодокументів архіву і присвячена Дню партизанської слави.